Завдяки щепленням я отримала нову професію. Наталія Бушковська

Про шлях від вакциноскептицизму до медичної журналістики та промоції вакцинації

Цікаво, що я, насправді, завжди вважала, що щеплення – це важливо. Разом з тим, в мене була купа пересторог щодо вакцинації. Коли народився син, у віці 5 тижнів у нього з’явилися ознаки атопічного дерматиту, які до 3-х місяців посилилися. Тоді багато лікарів казали, що його не можна вакцинувати. А коли з’явилися інші лікарі, які сказали, що можна, я вирішила їм не вірити, – мабуть, тому, що підсвідомо бажала мати більше часу на прокрастинацію та роздуми. В результаті я отак “вичікувала слушного моменту” десь до 1,5 річного віку сина. Я прочитала багато літератури. Я в сотий раз переконалася, що вакцинація – це благо. Але моя фантазія малювала страшні ускладнення, анафілактичний шок і ще багато всього. Тож я продовжувала сама собі влаштовувати перешкоди на шляху до щеплення, вважаючи, що мені треба ще почитати, і, взагалі,  – а, може, деякі щеплення не такі важливі?  а може треба зробити 100500 аналізів і тільки потім вакцинуватись?  Тобто з одного боку я погоджувалась, що щеплення важливі, а з іншого боку в мене було стільки пересторог, що я їх не робила. 

Ще згадую, що в мене було спотворене розуміння  хвороб, від яких вакцинують. Я мала оманливе враження, що, в принципі, “це ж усе лікується”. Я уявляла це приблизно так: син захворів, ми поїхали до лікаря, отримали лікування й щасливі поїхали додому. Мала таке наївне сприйняття, що вакцинокеровані хвороби – це насправді не страшно. А потім – це був 2015 рік, коли вже йшла війна – я десь прочитала новину, що в Україні зараз є брак не лише вакцин, а й сироваток для лікування правця та дифтерії. Пам’ятаю також новини про дітей, яким шукали протиправцеві сироватки ледь не всім світом і завозили як контрабанду.

І раптом я усвідомила, що, виявляється, все не так просто з хворобами, від яких вакцинують, як я собі намалювала. Що якщо син, наприклад, впаде й отримає травму – а він тоді якраз почав активно бігати – і захворіє на правець, то його просто не врятують. Я зрозуміла, що живу не в тому місці і не в той час, де можна перебирати та сподіватися на колективний імунітет. Тож я маю або захистити сина щепленням, або сподіватись на удачу. Якось відразу згадала про хлопчика з Іспанії, який помер від дифтерії, не встигнувши вчасно отримати лікування. Якщо це сталося в благополучній Іспанії, то чому цього не може статися в охопленій війною Україні? Коли я все це зрозуміла, то в той самий день записала дитину на щеплення.

Отак я почала вакцинувати Михайлика. Продовжила більше дізнаватись про вакцинацію і переконалась у правильності свого рішення. Наприклад, я зрозуміла, що не так просто діагностувати дифтерію чи правець, яких лікарі давно не бачили, настільки вчасно, щоб лікувальні сироватки встигли подіяти, щоб не було ускладнень. А якщо навіть діагностувати захворювання вчасно, то все одно не хочеться, щоб твоя дитина так страждала. Адже ці хвороби – це дуже важке випробування.

Адекватне  розуміння небезпеки вакцинокерованих хвороб сильно применшило всі мої перестороги щодо щеплень. І я зрозуміла, що не так страшні вакцини, як хвороби, від яких вони захищають.

Потім я почала читати більше, розуміти більше, почала робити синові  й додаткові щеплення. Мені стало цікаво описувати свій досвід, ділитися знаннями, викладати на загал якісь цікаві наукові дослідження чи міжнародні настанови. Як то кажуть, закрутилось) Я почала вести блог про доказову медицину. Це було актуально, адже коли народилась моя перша дитина, було набагато складніше знайти “доказового” лікаря, що дотримується в роботі сучасних міжнародних протоколів. Це зараз багато батьків кажуть: “Я шукаю для дитини лише доказового лікаря!” А тоді, коли я заводила мову про “доказову медицину”, це сприймалось приблизно так, ніби я сказала щось китайською. 

Так завдяки щепленням у мене з’явилася нова професія: я почала писати про медицину. Другу дитину, звісно, я вже щеплювала всім, чим можливо, з самого народження.

Наталія Бушковська з сином Михайликом та донькою Вірою

Про те, як молодим батькам подолати страх перед вакцинацією, та про інформаційну гігієну

Частіше за все мами є відкритими до знань і хочуть знати більше про дитяче здоров’я. Проблема в тому, що вони можуть черпати інформацію не з того джерела. Тож варто все ж таки звертатись до офіційних, перевірених джерел інформації. Зараз я сміливо можу радити сайти Міністерства охорони здоров’я України, Центру громадського здоров’я України – з 2016 року на їхніх ресурсах є адекватні розділи про вакцинацію. Також варто читати історії тих, хто перехворів на вакцинокеровані інфекції – не для того, щоб налякатись, а для того, аби розуміти реальну небезпеку цих захворювань та правильно оцінювати ризики та вигоди вакцинації та її відсутності. Якщо ви весь час читаєте тільки блогерів, які кажуть, що щеплення – це погано, то хоча б заради інтересу почитайте інших блогерів, які кажуть, що щеплення – це корисно. А краще не просто блогерів, а блогерів-лікарів. Також корисно ставити собі певні запитання після ознайомлення з інформацією. Наприклад:  якщо щеплення – це так небезпечно, то чому їх радять всі адекватні лікарі? Якщо щеплення – це так погано, то чому тоді всі цивілізовані країни мають такі високі показники охоплення щепленнями? Важливо не просто пасивно сприймати  інформацію, яку ви десь отримали, а аналізувати її. Якщо ви, наприклад, вважаєте, що в Україні якісь не такі вакцини, як в інших країнах то почитайте детальніше про ці вакцини, ознайомтеся з інструкцією та сертифікатами якості. Часто можна почути від батьків твердження на кшталт: а нам сказали, що в державній поліклініці вакцина проти кору неякісна, не така, яку роблять в інших країнах. Але ж насправді вакцини КПК в комунальних медзакладах американського та бельгійського виробництва. Тож що вам конкретно “не так” зі Штатами та Бельгією?

Проблеми виникають, коли ми щось чуємо, беремо це на віру й не перевіряємо. Якщо вам, до прикладу, сказали, що вакцина проти кору в поліклініках  “погана”, то принаймні підіть і перепровірте, чи дійсно це так і звідки взялась ця інформація. Цілком можливо, що вона прийшла з якогось російського телеграм-каналу. І це насправді дуже поширена ситуація, тому що купа фейків про щеплення з ще 2016-2018 років йшли з російських джерел. І тут виникає питання: якщо щеплення такі погані, то чому наші вороги так хочуть, аби ми не щеплювалися?

Коли нація не вакцинується, це підриває імідж країни, це підриває систему охорони здоров’я, це може бути серйозною перепоною в тому числі й до євроінтеграції. Війна – це завжди ризики епідемій. І доки ми маємо неймовірну можливість щепитись навіть під час повномасштабного вторгнення, коли більшість медичних закладів надають допомогу в повному обсязі, а вакцини в наявності в поліклініках та аптеках, то втрачати таку розкіш, я вважаю, просто дивно.

Наталія Бушковська з донькою Вірою після щеплення проти менінгококової інфекції

Про перешкоди на шляху до інтеграції в європейський вакцинальний простір

Згідно з моїми спостереженнями, проблеми часто виникають на місцях, коли в якійсь громаді лікарі не можуть відійти від старих методів. Якщо це, наприклад, невелике містечко, і там є один педіатр, якому всі довіряють, а він проти щеплень, то зрозуміло, якою буде ситуація з охопленням щепленнями в цій громаді. Тож важливо працювати з медиками на місцях. Складність може бути в тому, що формально медичний працівник має провакцинальну позицію, але при цьому купу пересторог, на кшталт “ здайте купу аналізів, а тоді вже вакцинуйтесь”, “ після щеплення тиждень на вулицю не виходьте”, “не мийтеся після щеплення 3 дні” тощо. І в результаті батьки вирішують: краще не будемо робити дитині ті щеплення, ми ж хотіли поїхати у відпустку, а лікар скаже тиждень не гуляти. Краще не будемо зараз вакцинуватись, бо в нас завтра змагання в басейні, а лікар скаже три дні руку не мочити.

В результаті через упередження медиків, які вони транслюють пацієнтам, складається така ситуація, що мама чи тато ніби й “за” щеплення, але воно весь час відкладається, тому що, як здається людині, якість її  життя погіршиться, якщо вона вакцинується. І так не має бути. 

Про те, як державі покращити комунікацію відносно щеплень

Тішить, що нарешті повільно, але вірно, ми рухаємось в бік проведення щеплень в аптеках. Це спростило б ситуацію для багатьох людей, що бажають вакцинуватися без зайвих перешкод. Я особисто дуже чекаю моменту, коли зможу зайти в аптеку, зробити собі щеплення проти сезонного грипу, купити якісь серветки та піти додому. На жаль змінити думку суспільства щодо цього може бути складно. Якщо люди до цього вакцинувались “з плясками й бубнами”, а тут їм кажуть, що можна просто піти в аптеку та щепитись, це може їх шокувати. До нововведень треба призвичаїтись, і це нормально. В ідеалі це варто було б вже комунікувати – до того, як почався сезон вакцинації проти грипу. Мені здається, що цьому питанню зараз приділяється недостатньо уваги. В цілому в напрямку комунікації того, що щеплення в цілому – це добре, наша держава значно просунулась. Тепер було б корисно звернути більшу увагу на конкретику  – наприклад, на те, що щеплення від грипу це добре, або що вколоти 2 вакцини в один день чи щепитись проти вітряної віспи – це добре.

Про розширення національного календаря щеплень

Вважаю, що розширення нашого календаря та включення до нього вакцини проти пневмококової інфекції на часі попри повномасштабне вторгнення. Я пам’ятаю, як щепила проти неї дитину в 2016 році – вже тоді вакцина була дуже дорога, тож боюся навіть уявити, скільки вона коштує зараз. Оскільки це недешеве задоволення, батьки часто відтягують введення цієї вакцини до віку, коли достатньо однієї дози, тобто до 2-х років. І це піддає найменших діток, для яких ця інфекція найбільш небезпечна, ризику захворювання та його ускладнень. Щеплення проти пневмококової інфекції вкрай важливе, особливо зараз, коли діти часто недосипають та перебувають в укриттях. Це все підвищує ризики тих самих отитів, пневмоній, менінгітів, яких ми боїмося як батьки. Тож зараз нам треба особливо берегти наших дітей. Повномасштабне вторгнення – це не привід відкладати введення нових щеплень до календаря, а навпаки стимул скоріше прийняти це рішення.

Про те, як мотивувати себе турбуватись про власне здоров’я попри щоденні ризики

Зараз часто можна почути: а який сенс робити щеплення і взагалі підтримувати своє здоров’я, якщо ми не знаємо, що з нами буде завтра чи навіть за хвилину? Адже будь-якої миті може, наприклад, прилетіти ворожа ракета? Але ж насправді ми ніколи не знаємо, що на нас очікує. Завтра ми можемо потрапити в ДТП. Але ми попри те, що, це умовне ДТП може завтра статися, продовжуємо жити своє життя. Тому й добре, що ми не знаємо наперед, яка доля нам  приготована.

Важливо не забувати, що наша задача як тилу – триматися самим та підтримувати фронт. В мене є друзі-лікарі, які зараз у війську – педіатри, інфекціоністи. Зараз вони вирішують трохи інші задачі, але свого часу вони вклали дуже багато зусиль в те, щоб українці були здорові. Тож буде дуже прикро, якщо, поки вони там воюють, ми це все зруйнуємо. Поки наші хлопці й дівчата кладуть своє життя за те, щоб ми існували, поки вони тримають фронт, ми тримаємо тил і не маємо морального права погрязнути в епідеміях. Невже ми зараз готові знизити якість і рівень життя цілого покоління тому, що раптом завтра прилетить ракета? А раптом не прилетить?

Коли мій чоловік повернувся з Бахмута, мені дуже хотілось, щоб він пішов до лікаря й обстежив підозрілу родимку. Я тоді йому сказала: знаєш, це буде дуже тупо – вижити в Бахмуті, аби померти від меланоми. Приблизно так само безглуздо вижити під ракетним обстрілом, аби померти від кору.

Інтерв’ю підготовлено з нагоди Європейського тижня імунізації-2024 в межах проєкту Національного порталу з імунізації #Крокуємо_В_Європу

Спілкувалась Марія Калмикова, головна редакторка Національного порталу з імунізації.

Фото надані Наталією Бушковською на запит редакції Національного порталу з імунізації.