Обов’язкова вакцинація в Україні та світі. Аргументи, цифри, факти

2024 | 04 Жов | 16:22

Обов’язкова вакцинація дітей була й залишається питанням, що викликає публічну дискусію. Адже ця тема викриває існуючі протиріччя між індивідуальним та загальним, між особистими переконаннями та колективною безпекою.

В Україні місце для подібної дискусії знайшлося навіть попри повномасштабне вторгнення російської федерації. Нещодавно громадськість збурили публічні заяви в.о.мера Чернігова Олександра Ломако щодо допуску до очного навчання усіх дітей, незалежно від наявності довідки про обов’язкові щеплення. Ці висловлювання, що суперечать чинному законодавству України, викликали обурення та занепокоєння громадських організацій, що, у свою чергу, також виступили з публічною заявою, в якій закликали посадовця публічно пояснити свої дії, негайно припинити будь-яке сприяння поширенню антивакцинальних настроїв та дотримуватися Конституції та Законів України, а місцеву владу та освітян – в жодному разі не відсторонюватися від забезпечення безпечного середовища, не перекладати відповідальність на медиків, а, навпаки, об’єднувати зусилля для його розбудови.

Заява громадських організацій викликала бурхливу реакцію противників щеплень. Деякі з них для обгрунтування своєї позиції заявляли, що в інших країнах (наприклад, в країнах ЄС) вимоги щодо щеплень учасників освітнього процесу або ж відсутні взагалі, бо “там дотримуються законів і нікого не примушують”,  або ж там “вимагають зробити лише одне щеплення”, тож проблема нібито створена активістами штучно. Зокрема, на прямому етері щодо ситуації в Чернігові один з гостей в якості аргументу проти обов’язкових щеплень в Україні навів той факт, що “в Німеччині лише одне обов’язкове щеплення, а в Швейцарії їх нема взагалі”. Подібні аргументи ми чуємо від противників щеплень не вперше. Тож пропонуємо разом розібратися в тому, чи справді за кордоном нема обов’язкових щеплень і чи коректно в принципі порівнювати Україну з іншими країнами в цьому відношенні.

Розбираємося з поняттями. “Примусова” та “обов’язкова”  вакцинація: в чому різниця?

“Вакцинація – то вільний вибір людини”. “Ні примусу! В цивілізованих країнах нікого не змушують вакцинуватися проти його волі” – такі тези часто можна почути від противників щеплень. Проте для коректного ведення дискусії варто розрізняти поняття “примусової” та “обов’язкової” вакцинації. Справді, як в Україні, так і в інших цивілізованих країнах нікого не щеплюють “примусово”, тобто проти його волі: пацієнт має повне право відмовитись від вакцинації чи будь-якого іншого медичного втручання. Проте відмова без поважної причини, тягне за собою певні наслідки, якщо відповідно до законодавства країни певне медичне втручання є “обов’язковим”. Зокрема, одним з наслідків необґрунтованої відмови від профілактичних щеплень  є неможливість відвідувати дитячий освітній заклад. Саме така ситуація в Україні: дітям, які не отримали профілактичних щеплень згідно з календарем щеплень, відвідування дитячих закладів не дозволяється. Це пряма норма Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», а саме ч.2 ст.15 Закону. Це не є порушенням права на освіту, адже у випадку свідомого рішення відмовитись від вакцинації дитини батьки можуть обрати для неї іншу форму навчання. “Беззаперечними є як право батьків на відмову від щеплення своєї дитини, так і правові наслідки такої відмови (недопуск до дитячого навчального закладу), – пояснює адвокат, фахівець з медичного права Олег Юдін. – Керівник закладу освіти не тільки має право, він має обов’язок щодо недопуску нещепленої дитини до закладу. І всі рішення Верховного Суду, які за останній час були ухвалені, ґрунтувались на тому, що індивідуальне право на відмову не може бути протиставлене колективному праву на безпечне середовище” (див. постанови Верховного суду України: від 20.03.2018 року по справі №337/3087/17, від 17.04.2019 по справі №682/1692/17, від 30.01.2020 по справі №815/409/18, від 08.02.2021 по справі №630/554/19, від 10.03.2021 по справі №331/5291/19).

“Тільки в Україні не можна ходити до школи без щеплень, в цивілізованих країнах все інакше”. Чи це твердження відповідає дійсності?

Звісно, законодавство різних країн в питаннях вакцинації та допуску до навчання відрізняється. Проте цілий ряд демократичних країн також висуває до учасників навчального процесу вимоги щодо наявності тих чи інших щеплень. З країн Євроспільноти, наприклад, обов’язкові щеплення мають Бельгія, Болгарія, Італія, Латвія, Мальта, Німеччина, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Франція, Чехія. Більшість з цих країн вимагають для вступу до дитячих закладів мати більшість щеплень за календарем (Латвія – 15, Франція, Хорватія, Болгарія, Польща та Угорщина – по 11, Італія та Словаччина – по 10, Чехія та Словенія – по 9).

 “Вакцинація у Франції є обов’язковою умовою відвідування дитячих садочків та шкіл. Навіть якщо дитина знаходиться в лікарні, – наприклад, дитина з групи ризику, з бронхіальною астмою, з інвалідністю з будь-якої причини – і в неї не вистачає доз вакцини, вакцинація може бути проведена навіть під час госпіталізації, – розповідає українська лікарка-педіатриня Євгенія Правдюк, що зараз працює у Франції. – Якщо батьки відмовляються вакцинувати дітей, то ця ситуація розглядається відповідними службами. У важких випадках, коли це супроводжується недостатнім доглядом за дітьми, соціальні служби можуть впливати на цих батьків аж до вилучення дітей з сім’ї”.

На Мальті обов’язкових щеплень 3, а в Бельгії та Німеччині – по 1, проте наслідки неотримання цих щеплень можуть бути дуже суворими. Наприклад, за відмову від обов’язкового щеплення проти кору в Німеччині батьки мають заплатити штраф у 2500 євро, а Бельгія має навіть прецедент терміну у в’язниці за відмову від обов’язкового щеплення проти поліомієліту. При цьому варто зазначити, що кількість країн, де хоча б окремі щеплення є обов’язковими, лише зростає. 

“Часто буває так, що коли до влади приходять популісти, вони починають нехтувати вакцинацією як методом профілактики інфекційних хвороб та як питанням національної безпеки. В таких випадках можуть прийматися більш ліберальні закони – хочете вакцинуйтеся, хочете ні – але рівно до тих пір, поки не виникають спалахи давно забутих хвороб. Тому ми бачимо, як змінювалося законодавство в багатьох країнах за останні роки – зокрема, в Італії, Німеччині, Франції”, – коментує голова Національної технічної групи експертів з питань імунопрофілактики, лікар-інфекціоніст Федір Лапій.

Проте лише країнами Євроспільноти практика обов’язкових щеплень не обмежується. Також обов’язковими для відвідування шкіл щеплення є у всіх штатах США та в двох провінціях Канади. Цікавою в цьому відношенні є практика Австралії, де вакцинація не є обов’язковою для відвідування шкіл, проте є необхідною для отримання трьох видів соціальних виплат на дітей (так звана програма “Нема щеплення – нема виплат” – No Jab, No Pay). Ще в більшості штатів цієї країни діє інша програма – “Нема щеплень – нема гри” – No Jab, No Play – в рамках якої щеплення є обов’язковими для відвідування дітьми дошкільних закладів. 

Тож бачимо, що практика обов’язкових щеплень не є чужою чи незвичною для демократичних країн та їхнього законодавства. Вона відповідає відомому рішенню Європейського суду з прав людини щодо обов’язкових щеплень у справі Вавржичка та інші проти Чеської Республіки від 08.04.2021 року (заява №47621/13) в якому, зокрема, стверджувалось: “Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я його громадян”. 

“Але ж є багато процвітаючих демократичних країн, де нема обов’язкових щеплень. Значить, можна чудово обійтися і без них, якщо для багатьох країн вони не важливі. Що ви на це скажете?”

Аби об’єктивно оцінити ставлення держави до вакцинації, варто подивитись на кількість щеплень у її календарі та на рівень вакцинації в ній. Перший показник демонструє, який об’єм коштів держава готова витратити для профілактики захворювань своїх громадян, другий – наскільки ці громадяни довіряють системі охорони здоров’я і, зокрема, національній програмі з імунізації. 

На жаль, український календар щеплень поки що найменший в Європі і передбачає захист всього проти 10 інфекцій. В більшості ж країн ЄС незалежно від того, чи є певні щеплення обов’язковими для відвідування дитячих освітніх закладів, чи ні, календарі вакцинації для дітей передбачають захист від 12 до 17 інфекцій і включають щеплення від ротавірусної, пневмококової та папіломавірусної інфекцій; в більшості цих країн також щеплюють дітей проти менінгококової інфекції, вітряної віспи, коронавірусу та грипу. Подібна ситуація не лише в країнах ЄС:  проти 13  інфекцій щеплюють у Швейцарії, проти 14 – у Південній Кореї, проти 15 – в Ізраїлі, Великій Британії та Канаді, проти 16 – у Японії.

Але чому ж тоді ці країни не накладають санкцій на невакцинованих, якщо ввважають вакцинацію важливою для профілактики хвороб і готові вкладати в цю профілактику чималі кошти? Відповідь на це питання доволі проста: ставлення пересічних громадян до вакцинації в цих країнах в масі своїй адекватне, що знаходить своє відображення в високому охопленні вакцинацією в цих країнах. Показовим в цьому відношенні є приклад Швеції, яку противники щеплень часто й незаслужено презентують як країну, що “відмовилась від обов’язкових щеплень”. Проте, наводячи цей аргумент, антивакцинатори забувають уточнити, з якої ж саме причини щеплення в Швеції не перейшли в ранг обов’язкових.

“Пояснення уряду Швеції було наступне: нема сенсу розглядати питання обов’язкової вакцинації, оскільки рівень охоплення щепленнями дітей в Швеції складає понад 98%. А для 2% що залишилися є можливим продовження роз’яснювальної роботи, аби досягнути мети – вакцинації саме цих категорій населення”, – пояснює голова Національної технічної групи експертів з питань імунопрофілактики, лікар-інфекціоніст Федір Лапій.   

Приблизно таку саму картину бачимо в Японії. Цю країну по праву називають однією з найвакцинованіших країн світу попри те, що для вступу в навчальні заклади щеплення не вимагаються: залежно від конкретної вакцини рівень вакцинації в країні оцінюється від 94 до 99%. Подібна ситуація з охопленням щепленнями спостерігається в багатьох демократичних країнах, де відсутні обов’язкові щеплення: 92-98% в Південній Кореї, 95-97% в Норвегії, 91-97% в Швейцарії,  92-97% в Іспанії, 96-99% у Греції, 95-99% у Португалії, 95-98% в Ізраїлі.  

“Вакцинація в Ізраїлі є добровільною, а не обов’язковою. Тому немає заборони на відвідування будь-яких освітніх закладів нещепленими особами (за виключенням студентів медичних вишів). Але поряд з цим спеціальні служби Міністерства охорони здоров’я ведуть просвітницьку діяльність: я б навіть сказала, дуже активно промотують вакцинацію серед громадськості. Через це показники вакцинації населення високі”, – каже сімейна лікарка з України Наталія Вільнер, що зараз працює в Ізраїлі.

Чи коректно взагалі порівнювати Україну та умовну Швейцарію?

Будь-які порівняння є важливими та корисними з наукової точки зору (та й з точки зору банальної цікавості). Разом з тим, варто не забувати, що наша держава зараз знаходиться в стані повномасштабної війни, тож і ризики інфекційних хвороб в Україні неспівставні з ризиками інших країн. 

“Коли мова йде про інфекційні хвороби й захист від них, від країни до країни ситуація відрізняється залежно від географічних проблем, доступності медичної допомоги тощо. Важливо розуміти, що країни Євроспільноти давно не мали такого виклику як війна. А війна руйнує інфраструктуру. Через це може бути складно надати медичну допомогу своєчасно – наприклад, коли мова йде про профілактику правця в результаті вогнепального поранення чи коли потрібно своєчасно розпочати терапію при дифтерії, – роз’яснює Федір Лапій. –  Може бути ускладнено доступ до госпіталізації та реанімаційних заходів при тяжкому перебігу кору. Іншою проблемою під час війни є скупчення населення. Люди з комфортних домашніх умов опиняються в шелтерах та укриттях, де є тісний контакт з багатьма  іншими людьми. Можна згадати, як відбувалася евакуація з Харкова, з Запоріжжя, з Києва: потягами, автобусами, переповненими величезною кількістю людей (фото з вокзалу). Також під час війни може бути ускладнено доступ до чистої питної води, і всі ми пам’ятаємо занепокоєння щодо підриву Каховської ГЕС. Все це є передумовою для того щоб говорити, про значне зростання ризиків спалаху тих чи інших інфекційних хвороб , які можна попередити шляхом вакцинації –  включно з правцем”. 

“Якщо говорити про виклики  – то їх дійсно багато. Зокрема, міграція населення, неможливість отримати вчасно та в доступній кількості медичну допомогу. Останнє питання особливо гостро стає на прифронтових територіях, – погоджується лікарка-інфекціоністка Катерина Голінська, що сама у 2022 році мала переїхати з на той час окупованої Вовчанщини до Харкова. – Звісно, ризик інфекційних захворювань значно зростає під час воєнних конфліктів. Міграція населення, відсутність щеплень чи даних за вакцинацію, порушення графіку вакцинації –  все це призводить до зростання кількості випадків вакцинокерованих інфекцій. Велике значення має також доступ до медичної допомоги. Окрему увагу варто приділити гепатитам з парентеральним механізмом передачі (тобто тим, які передаються з кров’ю). Враховуючи особливості передачі та підвищені  ризики, за останні 2 роки реєструємо їх значно більше”.

Важливо також не забувати, що навіть у відносно “спокійних” регіонах України, де дозволене очне навчання в закладах освіти, ризики поширення інфекцій залишаються високими, адже під час повітряних тривог діти мають спускатися до укриттів. Скупчення там людей, в свою чергу, призводять до підвищення захворюваності.  

“Перебування в укриттях у школах та садочках є додатковим фактором ризику для розповсюдження інфекційних хвороб. Адже діти скупчуються в закритих, погано вентильованих приміщеннях, – пояснює сімейний лікар, фтизіопульмонолог Оксана Молода. – Інфекційні захворювання, які передаються повітряно-крапельним або аерозольним шляхом – а це ті захворювання, якими ризикує захворіти кожна людина, що дихає – в таких умовах розповсюджуються набагато легше. Тому зараз ми спостерігаємо, зокрема, зростання захворюваності на кашлюк. Також зросла захворюваність на туберкульоз. Ще ми входимо в сезон ГРВІ, тому важливо щепитись – і не лише згідно з державним національним календарем, а й проти грипу та COVID-19. Інфекційні хвороби є загрозою не лише для самих дітей, а й для вразливих дорослих – наприклад, людей похилого віку – яким ці діти можуть принести захворювання”.

Тож аргументи на кшталт “а от в Швейцарії нема обов’язкових щеплень” є, по суті, маніпулятивними. Некоректно порівнювати країну, що переживає повномасштабне вторгнення агресора, з мирною країною, в якій діти не спускаються до бомбосховищ під час повітряних тривог та не мають проблем з доступом до медичної допомоги, бо не мусили переїжджати до іншого міста через те, що їхнє рідне місто розбомбили чи окупували. 

Коли життя маленьких українців кожен день піддається ризику через ворожі обстріли, не можна дозволити, аби вони гинули ще й від хвороб, які можна попередити вакцинацією. На жаль, просто зараз, у 21 столітті, лише у 2024 році маємо 3 випадки захворювання на правець серед нещеплених дітей: всі вони знаходились в реанімаційному відділенні в медикаментозній комі. Всього ж з початку повномасштабного вторгнення в Україні зареєстровано 22 випадки правця. Фіксувались після повномасштабного вторгнення й 4 випадки дифтерії. Невтішною є й ситуація із захворюваністю на кашлюк: лише за вісім місяців 2024 року зареєстровано 6073 випадки захворювання, що у 22 рази більше ніж за аналогічний період минулого року. (Нагадуємо, що це захворювання є смертельно небезпечним для немовлят, а у дітей старшого випадку та дорослих може перебігати тяжко, з кашлем аж до перелому ребер). Широкомасштабного спалаху кору в Україні ми наразі не спостерігаємо лише завдяки успіху минулорічній кампанії з “наздоганяючої” вакцинації, коли 90% дітей, що пропустили щеплення проти кору, паротиту та краснухи, їх отримали. Це вчергове доводить важливість профілактичних щеплень для системи охорони здоров’я. Адже під час минулого спалаху кору 2017 – 2019 рр. в Україні, коли загальна кількість випадків сягнула 100 тисяч, а 31 людина померла, багато хворих з тяжкою формою кору потрапляли на стаціонарне лікування. А така ситуація була б вельми небажаною зараз, в період повномасштабної війни, коли система охорони здоров’я має поратись з додатковим навантаженням через лікування поранених захисників та інші інфекційні ризики. Нагадуємо, що до минулого спалаху кору призвело саме суттєве зниження охоплення щепленнями проти кору, яке в період з 2008 по 2016 рік знизилось з 96% до рекордно низьких 46% через нестачу вакцин та антивакцинальну кампанію.

“Недопущення нещеплених дітей до школи не порушує їхні права — такі діти можуть здобувати освіту за індивідуальною формою навчання. Важливо розуміти, що ці заходи носять захисний, а не каральний характер. – коментують у Івано-Франківському обласному центрі контролю та профілактики хвороб. – Метою імунізації є захист кожної дитини від серйозних захворювань, що у більшості випадків досягається повним дотриманням графіку щеплень. Ті, кому протипоказані щеплення за станом здоров’я, опосередковано захищені, доки в суспільстві підтримується необхідний рівень охоплення вакцинацією — 95%, Тож коли політики добровільної вакцинації недостатньо для досягнення та підтримання колективного імунітету, або колективний імунітет не допомагає через природу захворювання (наприклад, у випадку з правцем), місцеві органи влади можуть обґрунтовано запровадити політику обов’язкової вакцинації з метою досягнення належного рівня захисту”.

Тож чи є ідея обов’язкової вакцинації чужою для демократичних країн? Ні. Чи справді країни, де обов’язкової вакцинації нема, вважають питання профілактичних щеплень менш важливим? Також ні. Чи коректно порівнювати інфекційні ризики України в стані повномасштабної війни та мирних країн? Знову ж таки ні. 

Обов’язкова вакцинація в Україні – не чиясь нова примха, не вигадка лікарів чи педагогів, а вимога Закону України з метою створення безпечного середовища для здобувачів освіти. Тому, долучаючись до заяви громадських організацій про неприпустимість сприяння протиправним діям, які створюють загрозу здоров’ю та життю учасників освітнього процесу, закликаємо місцеву владу та освітян в жодному разі не відсторонюватися від забезпечення безпечного середовища, не перекладати відповідальність на медиків, а, навпаки, об’єднувати зусилля для його розбудови. Переконані, що здоров’я та життя дітей є найвищою цінністю для нашого суспільства, і не можна допустити, щоб популістичні заяви та політичні амбіції ставали на шляху захисту їхнього майбутнього.

Марія Калмикова, головна редакторка Національного порталу з імунізації.

Інфографіку підготовлено Ганною Лєсніковою, контент-менеджеркою Національного порталу з імунізації