Спогади лікарів про пандемію COVID-19. Частина 1

2024 | 16 Гру | 18:31

Ми схильні забувати про небезпеки, що минули. З одного боку, цей механізм психіки корисний, адже дозволяє зменшувати кількість стресу, що як ніколи доречно в ситуації повномасштабного вторгнення країни-агресорки рф. Разом з тим, применшення серйозності певних подій минулого може призводити до знецінення методів та заходів, що допомогли врятувати багато життів. 

Оскільки широкомасштабна пандемія коронавірусної хвороби вже позаду і захворювання зайняло своє місце серед “звичайних” сезонних інфекцій, українці (разом з усім світом)  почали забувати, наскільки небезпечним COVID-19 був на піку пандемії, скільки життів наших співгромадян він забрав і скільки українців було врятовано завдяки вакцинації. Проте є ті, в кого забути про це не вийде: лікарі, що тоді безпосередньо працювали з пацієнтами з коронавірусною хворобою. Редакція Національного порталу з імунізації поспілкувалася з деякими з них. Сьогодні своїм досвідом роботи з пацієнтами, хворими на COVID-19, під час пандемії ділиться лікарка-терапевтка Ольга Кононова. На той час вона працювала в лікарні міста, що зараз тимчасово окуповане рф (місто не називаємо на прохання авторки з міркувань безпеки). 

Коли почалася пандемія, я працювала в міській лікарні, де відкрили “ковідне” відділення. В перший ж день його роботи, коли ще не були відкриті інші відділення  лікарні нам в допомогу, ми зайняли 52 кисневих точки для пацієнтів, що потребували кисневої підтримки. Пізніше під ковід в лікарні тоді виділили 6 відділень. У нас стало 76 кисневих точок, а в інших відділеннях їх було 40-50. І був період, коли вільні “точки” на кінець чергування можна було перерахувати на пальцях.

Наше відділення було ще й сортувальним пунктом: позитив/негатив, важкі і перспективно важкі хворі – нам/не настільки важкі (більш стабільні) – в інші корпуси лікарні. В результаті в нас утворилося три черги: машини швидкої допомоги, пацієнти в коридорі, які потребували госпіталізації, та інші пацієнти в коридорі, яких за показниками нормальної сатурації (насиченості крові киснем) і відсутності задишки відправляли в поліклініку. Останні не завжди спокійно сприймали дану інформацію, тому скандалили, вимагали консультації лікаря стаціонара, госпіталізації і тп.

Був момент, коли наш прийом складався з того, що в дні чергування ми ходили з пульсоксиметром (приладом для вимірювання рівня сатурації) між пацієнтами/машинами швидкої і виривали з черги людей з критичними показниками, клали під кисень, брали швидкий тест на антиген коронавірусу і тільки потім вже оформлювали документи на госпіталізацію. Самого ж пацієнта просто так у відділення не заведеш, має бути готове ліжко, має бути готова киснева точка. 

Окремою категорією, з якою потрібно було взаємодіяти, залишались родичі госпіталізованих, які хотіли обговорити їхній стан, а також за потреби проконсультуватися, бо ж вони родинами хворіли. Вони приходили під двері, в саме відділення їх не пускали. Обрати окремий час для прийому родичів було просто неможливо: приходили вони в різний час і, зазвичай, ніхто з них не міг змиритися з прогнозами. На обході ми одразу розуміли перспективи певних пацієнтів, проте родичі всі казали нам приблизно одне й те саме (вони не вірили в серйозність ситуації, звинувачували себе, звинувачували нас).

Я тоді зрозуміла чому в Італії було так багато суїцидів серед медичного персоналу під час першої хвилі. Все це витримати морально важко. Ти нормально не відпочиваєш, бо навіть вдома ситуація не відпускає, ти маєш здійснювати тотальний контроль над пацієнтами і результатами обстежень…бо приходиш на чергування і бачиш багато “новеньких”. При цьому кількість “стареньких” теж змінюється, проте в бік зменшення. А з новим пацієнтом треба оперативно вникнути в ситуацію, бо ж його супутні захворювання – гіпертонія, аритмія, діабет і т. п. – самі себе не полікують.

Зазвичай на ранок, по приходу на роботу, на нас чекали 1-5 історій померлих. Які потрібно було “закрити”, подзвонити родичам, якщо смерть сталась пізно вночі.

Це був просто конвеєр. Конвеєр документів, конвеєр аналізів, конвеєр пацієнтів, родичів.

Запам’ятала пацієнта (весна 2021), який при поступленні був не дуже “важкий”: він мав легке зниження сатурації, помірну задишку, але й ожиріння з діабетом. Привів його син, лікар, бо він турбувався, що той довго лихоманить. Ми пацієнта госпіталізували, а він під час огляду та заповнення документів хамив і реготав (більше за інших), що інфекція придумана, а ми “в намордниках”. На наступний день його стан був вже набагато гіршим попри всі наші дії. Помер за тиждень.

Люди, навіть перебуваючи на кисні, не вірили в ковід. Особливо “талановиті” розповідали, що їм киснем легені палять…

В ході вакцинальної кампанії  ми побачили різницю в перебігу хвороби у щеплених. Категорія пацієнтів, які часто були довготривало кисневозалежними, які мали вищий ризик померти, на осінь 2022 одужувала набагато швидше ніж на 2020 і весну 2021. Мова йде за пацієнтів з ХОЗЛ, бронхіальною астмою, цукровим діабетом, особливо якщо ці стани комбінувалися. Щеплених ми виписували через 8-10 днів, термін їхнього перебування на кисні був 5-7 днів. Їх об’єднувала наявність щеплення.

Було, на жаль, багато й таких випадків, коли щеплена частина родини переносила захворювання просто з підвищенням температури та бронхітом, в той час як нещеплена її частина лежала в лікарні з кисневою підтримкою. Молодші родичі щеплювалися – й самі або не хворіли, або хворіли легко. А літніх родичів “жаліли” (бо ж інсульт/інфаркт/діабет/атеросклероз/ХОЗЛ/СН…), і потім ті батьки/бабусі/дідусі лежали у нас і помирали у нас. Але лікті пізно було кусати.

Дуже шкода, що зараз ми маємо повтор історії 80-х років, коли почалась масова істерія з приводу вакцини АКДП у США. Тоді люди, боячись ускладнень від щеплення, які потім не підтверджувалися згідно з результатами досліджень, пережили спалах кашлюку з дитячими смертями в результаті. В Україні ми мали подібну ситуацію з вакцинацією дорослих з груп ризику проти коронавірусу. Ба більше: зараз історія з підігрівання антивакцинальних настроїв в суспільстві повторюється, і ковід продовжує забирати життя українців з груп медичного ризику, які відмовляються від необхідних їм щеплень. Це втрати, яких можна було б уникнути. Важливо пам’ятати про минулі втрати, аби не допустити нових та зберегти якомога більше життів. 

Спілкувалася Марія Калмикова, головна редакторка Національного порталу з імунізації

Ілюстрація: Bozorgmehr Hosseinpour