Особливих діток треба вакцинувати щільніше – Катерина Попович

Експертка Національного порталу з імунізації, дитяча лікарка, мама особливої дитини Катерина Попович розповідає про власний досвід вакцинації донечки з синдромом Дауна, про підхід до батьків таких діточок в процесі вакцинації та проте, чому пацієнти з особливими потребами потребують щільнішої вакцинації, ніж нормотипові. 

Які складнощі з вакцинацією дітей з особливими потребами існують наразі в Україні – в медичній спільноті та серед батьків?
На жаль, досі існує страх як у батьків, так і у медиків вакцинувати дітей, що мають якісь супутні патології або інвалідність. Мовляв, а раптом стан пацієнта погіршиться, і в цьому потім звинуватять медика, що рекомендував вакцинацію? Але за цим стоїть банальне нерозуміння того, як працює імунізація. Ми маємо чітко розуміти механізм утворення антитіл, і тоді усвідомимо, що з цих позицій нема різниці, чи щеплюємо ми дитину з особливими потребами, чи нормотипову, бо обидві потребують захисту від смертельно небезпечних інфекцій. Ба більше: якщо ми говоримо про дітей, що мають неврологічні проблеми, відставання в розвитку, супутні патології, то вони є в рази вразливішими, бо значно гірше, у важчій формі перенесуть інфекцію, яку нормотипова дитина може перенести легко. Наприклад, нормотипова дитина може мати легкий перебіг вітряної віспи (хоча це теж не гарантовано), а дитина з особливими потребами, з неврологічною патологією має набагато більше шансів отримати таке ускладнення хвороби як енцефаліт або просто мати важчий перебіг. Тож таких дітей навпаки треба вакцинувати щільніше. В багатьох прогресивних країнах такі пацієнти в обов’язковому порядку отримують більшу кількість вакцин, ніж у нас – наприклад, від пневмококової інфекції, менінгококової інфекції, ротавірусу, грипу. Наприклад, я цікавилась графіком вакцинації дітей із синдромом Дауна за кордоном: в деяких країнах вакцинація від грипу таких дітей проводиться за державний рахунок; також вони мають отримати 4 дози 10- чи 13-валентної вакцини від пневмококу, а потім ще бустерну дозу 23-валентної полісахаридної вакцини від пневмококу. Тобто в діток з синдромом Дауна щільніший графік вакцинації від пневмококової інфекції, бо вони в групі ризику.

Якщо в Україні досі бояться вакцинувати особливих діток, то за кордоном навпаки розуміють, що їм потрібна щільніша вакцинація, і пропонують їм додаткові вакцини чи додаткові дози певних вакцин.

На прикладі синдрому Дауна давайте розглянемо, які додаткові вакцини потрібні таким пацієнтам і чому? Як наслідки невакцинування можливі?
Люди з синдромом Дауна схильні частіше хворіти на бактеріальні інфекції. В них специфічна будова носоглотки: вони мають звужені дихальні шляхи, коротку шию, в них часто наявна гіпертрофія аденоїдів. Їхній імунітет можна назвати ослабленим: хоча вони не мають імунодефіциту, проте реально частіше хворіють на бактеріальні інфекції та важче їх переносять. Тому вакцинація від пневмококової інфекції та грипу їм життєво необхідна. Варто вакцинуватися якнайраніше, як тільки це можливо – з віку 2 місяців від пневмококу та з 6 місяців від грипу. Обов’язково потрібно мати щеплення від гемофільної інфекції. Воно входить до нашого календаря, але я таких дітей вакциную не двома, а трьома дозами до року (плюс ревакцинація після року). Менінгококова інфекція не вибирає, кого інфікувати. Звісно, діти з синдромом Дауна теж можуть захворіти, і шансів вийти з цієї ситуації без наслідків у них мало. Тому чекаємо зараз на появу в аптеках вакцини Німенрикс (від менінгококу серогруп A, C, W-135, Y) та вакцинуємо дітей. Коли до мене приходять пацієнти з синдромом Дауна, я їх попереджаю: ми будемо вакцинуватись всім, чим можливо. Важлива також вакцинація від ротавірусної інфекції, адже дуже важко відпоювати хворих дітей – особливо дітей із синдромом Дауна. Ковтальний рефлекс в них приглушений, вони важко вчаться пити – наприклад, з горнятка, коли починається прикорм. Добре, якщо вони на ГВ, але якщо потрібне додаткове відпоювання при діареї, то це досить складно зробити. Вони дуже швидко зневоднюються: це дітки, які потребують дуже активного відпоювання. Я з Анничкою потрапляла в інфекційну лікарню з діареєю тричі, бо не не могла її відпоїти при тому що я знала, як це правильно робити. Також актуальна вакцинація проти COVID-19. Нещодавно була ситуація в нашій родині: мій чоловік захворів на ковід. Я не захворіла, і Анничка також, хоча вона щільно контактувала з хворим на ковід. Вакцини справді чудово працюють.

Поділіться, будь ласка, власним досвідом вакцинації донечки з особливими потребами. Чи мали Ви особисто сумніви щодо вакцинації своєї дитини? Якщо так, то що саме допомогло з ними впоратись?
Коли народилася моя Анничка з трисомією 21 хромосоми – з синдромом Дауна – та із супутньою епілепсією, я ще була студенткою медичного вишу. В перший рік життя Аннички мені ніхто з лікарів навіть не говорив про те, що її можна вакцинувати, таке питання взагалі не стояло. Коли вона набрала вагу, з якою вже могла отримати БЦЖ чи інші вакцини, жодний лікар мені так і не запропонував щепити дитину. Ба більше: якщо в поліклініці просто не пропонували вакцинацію, то на кафедрі інфекційних хвороб мене відверто від неї відмовляли. Звісно, і я сама мала купу страхів відносно вакцинації. При цьому лікарі мені казали писати відмову від щеплень – тобто медичних протипоказів насправді не було, ніхто не оформлював мені висновок ЛКК (лікарської консультативної комісії). А просто казали щось на кшталт: “Яка вакцинація? Тут нема що обговорювати, пиши відмову”. І я це сприймала нормально: ну справді ж дитині не можна. І не замислювалась над тим, що це я сама відмовляюсь від вакцинації, а насправді протипоказів до неї нема. Тому я зараз дуже розумію батьків, які кажуть: ми не вакцинувалися, бо на словах лікарі в поліклініці чи в пологовому нас відмовляли. Але по факту батьки самі пишуть відмову. Вони сприймають це так: лікар це говорить, лікар є для мене авторитетом, значить так краще для дитини. А якщо дитина має якісь медичні проблеми, то довіра до лікаря, за якого ти приходиш за порятунком, в рази зростає.

Я гадала, що почну в рік вакцинувати Анничку. А в неї за тиждень до року стався перший епілептичний напад. Я вже була записана на вакцинацію і скасувала запис. І я зараз думаю, що якби вона засудомила після щеплення, я б вважала, що це сталося внаслідок вакцинації, і навіть активно б ту думку пропагувала. Це ж видається очевидним.

Так я й далі не вакцинувала дитину: почалося лікування епілепсії, підбір терапії. Знову медичні працівники відмовляли від вакцинації. Якимось дивом дитина дожила до 3 років 8 місяців, поки я нарешті почала її вакцинувати. Як це сталося? На той момент я вже була на інтернатурі. Слава Богу, що я потрапила в прогресивну лікарню, де мій куратор, лікар-імунолог Лариса Костюченко, моя “вакцинальна мама”, мене почала переконувати в доцільності вакцинації. Вона пояснювала мені все простими словами, як маленькій дитині: “Це небезпечно, що дитина такого віку не має щеплень, так не має бути. Ти просто зроби їй перше щеплення, і побачиш, що нічого не змінилось, що дитина так само далі бавиться. Тоді, якщо захочеш, будеш далі її вакцинувати”. Це спілкування продовжувалось протягом багатьох місяців. Бо мною настільки оволодів нераціональний страх, що коли я нарешті наважилася на перше щеплення, в мене сталася панічна атака. Я почала одразу з 6-компонентної вакцини (від кашлюку, дифтерії, правця, поліомієліту, гемофільної інфекції та гепатиту В) та КПК (від кору, паротиту, краснухи) і потім почала робити дитині й рекомендовані вакцини. Зараз Анні 15 років, і вона провакцинована, практично, всім, чим можливо: в неї навіть є профілактичне щеплення від сказу та від кліщового енцефаліту. І вона всі вакцини переносила дуже легко. Практично ніколи не температурила, не було жодної інтенсивної реакції, через яку я могла б сказати, що вона переносить вакцинацію гірше. ніж нормотипові дітки. Жодних відкатів в її розвитку, пов’язаних з вакцинацією, не було. Зараз в неї спостерігається регрес епілепсії (після 12 років ремісії), і ось наразі я чітко бачу, що вона втратила певні навички, коли почалися судоми. Хоча зараз жодних щеплень дитина не отримувала. А коли вона активно розвивалася і активно проходила вакцинація, то жодних відкатів в розвитку не було.

Чи спостерігаєте Ви покращення якості життя дитини після того, як вона була вакцинована календарними та додатковими вакцинами?
Ми багато контактуємо з хворими дітьми. Наприклад, цього року були в міцному контакті з дитиною, яка на другий день мала позитивний тест на грип, і Анничка не захворіла, та й ми всі не захворіли. Анничка вакцинована двома дозами вакцини проти коронавірусної хвороби – вона отримала вакцину Комірнаті, як тільки почалася вакцинація підлітків в нашому регіоні. Дитина прекрасно перенесла вакцинацію – як то кажуть, вкололи та забули.
Також я чітко побачила, як працює вакцина, у випадку щеплення від пневмококової інфекції. З іншими вакцинами ми не завжди це бачимо: наприклад, ми ввели вакцину АКДП і не захворіли на дифтерію, правець, кашлюк. Тут вакцина працює непомітно. Але у випадку щеплення від пневмококу я могла чітко побачити різницю між “до” та “після”. То був без перебільшення якийсь “космос”. Коли в ранньому дитинстві Анні було введено 23-валентну полісахаридну вакцину проти пневмококу, на той момент я не знала, що імунітет від вакцини цього типу формується лише на 2-3 роки і надалі необхідні ревакцинації. Після введення вакцини дитина справді почала менше хворіти, бо раніше в неї кожна вірусна інфекція закінчувалася бактеріальним бронхітом чи пневмонією, і дитина не вилазила з антибіотиків, вона справді дуже часто і важко хворіла. І ось після введення 23-валентної вакцини вона стала хворіти менше. Але потім все відновилося десь за 3 роки. На той момент я не зрозуміла, що просто знизився імунітет від полісахаридної вакцини. А років за 5-6 після цього дитина отримала 13-валентну кон’юговану вакцину від пневмококової інфекції. І просто перестала хворіти! ГРВІ тепер призводять лише до звичайних шмарклів, і це все. З того часу Анничка взагалі не вживає антибіотики. Це реально той випадок, коли можна казати про життя “до” та “після”, і видно, як вакцина працює.

Як особистий досвід щеплення дитини з особливими потребами допомагає Вам в роботі?
Якщо говорити про моїх пацієнтів, то до мене приходить багато дітей із особливими потребами, включно з дітками з синдромом Дауна, бо вони знають, що в мене є донечка з синдромом Дауна. Маю також чимало пацієнтів із РАС, із РДУГ. Вони всі в мене вакциновані. Часто приходять діти з РАС, яким вже було встановлено діагноз і які не були щеплені раніше. Тоді я починаю їх вакцинувати – і нічого не міняється в поганий бік. Просто покращується якість їхнього життя, вони починають менше хворіти.

Що можна порадити медпрацівникам, які бажають переконати батьків діток з особливими потребами в необхідності вакцинації?
Спочатку потрібно впевнитись у власних знаннях. На щастя, зараз є багато навчальних семінарів, вебінарів, освітніх платформ, де є можливість зустрітися наживо з фахівцями або ж прослухати семінар чи вебінар онлайн чи в запису. Ми як лікарі маємо бути певні в тому, що дійсно не нашкодимо пацієнтові. Бо якби я сумнівалася – а раптом справді буде якийсь регрес? – то, напевно, я б не мала в собі впевненості рекомендувати вакцинацію дитини. Але коли я дійсно настільки переконана в безпечності вакцинації, що щеплюю власних дітей – і це не просто віра, це знання, що все буде ок – тоді я спокійно пояснюю це батькам маленьких пацієнтів. І коли батьки сумніваються, проте чують твої спокійні, переконливі слова, то вони тоді починають тобі довіряти. Боятися насправді треба, коли до тебе на прийом приходить невакцинована дитина. Бо якщо такий пацієнт має неврологічні проблеми, то він в рази гірше переносить захворювання, і це дійсно страшно. Коли на прийом приходить нещеплена дитина, яка гарячкує, то я маю виключити всі варіанти – від гемофільної інфекції до енцефалітів та менінгітів. Коли ж я знаю, що дитина вакцинована від пневмококу, від менінгококу, від гемофільної інфекції, то вже стає легше, все вже не так страшно.

Вакцинація – то чудовий інструмент лікаря. Ти маєш можливість провакцинувати дітей, які є твоїми декларантами, і знати, що з ними в тебе не виникне певних небезпечних ситуацій. Це справді полегшує роботу.

Які поради Ви могли б надати медичним працівникам, які бажають переконати батьків особливих діток у необхідності вакцинації?
Впевненість у власних знаннях та емпатія – ось рецепт успіху, на мій погляд. Батьків  – особливо батьків діток із особливими потребами – треба супроводжувати в процесі вакцинації. Особливо якщо вони це роблять вперше. Батьки можуть дуже сильно переживати, що буде, як дитина відреагує на щеплення. І я завжди їх запевняю: я з вами, ви можете завжди мені подзвонити, написати. Я їм завжди розповідаю найгірший з можливих прогнозів. Наприклад, дитина вакцинується цільноклітинною вакциною АКДП (від кашлюку, дифтерії та правця), і я кажу: “Я вам зараз розповім, що може бути найгірше. Дитина може бути дуже млява, дуже плаксива, може мати високу гарячку, може почервоніти місце введення”. І пояснюю, що при найгірших розкладах працює парацетамол чи ібупрофен: 2-3 дні, і все минеться. Але ж реакції на щеплення може і не бути взагалі. І коли найгірший сценарій, до якого готувались батьки, не реалізується, батьки відчувають полегшення, а іноді навіть здивування. Одного разу дзвонить мені мама пацієнтки:
– Пані Катю, що ви нам вкололи?
– А що сталося?
– Та взагалі жодної реакції не було, малий навіть не був плаксивий! Ви казали, що буде таке й таке, а нічого не було. Вакцина точно подіяла?
В таких випадках я пояснюю, що як відсутність реакції, так і інтенсивна реакція – варіант норми.

Часто людей, що сумніваються в доцільності щеплень, плутають з ідейними антивакцинаторами. Чи вірно я розумію, що більшість належить саме до першої категорії і з ними варто говорити далі?
Насправді переконаних “антиваксів” одиниці. Вони мають власні теорії та одразу з порогу заявляють: навіть нічого мені не кажіть за вакцинацію! Такі пацієнти зазвичай до мене не приходять, бо я маю певну репутацію. Якщо ж така людина потрапляє до мене випадково і хоче заключити декларацію, я їй пояснюю: “Я не маю права вам відмовити. Проте ви маєте розуміти, що кожного разу ми з вами будемо говорити про вакцинацію, і я буду вас переконувати в її необхідності. Чи вам це буде комфортно?” І зазвичай ідейні антивакцинатори в мене не затримуються. Звісно, це не означає, що всі інші мої пацієнти хочуть вакцинуватися і не мають сумнівів. Але з ними необхідно спілкуватися. Кожного разу ми все з ними проговорюємо, і я їм показую карти щеплень власних дітей. Бо дехто з пацієнтів каже: а от мені говорили, що лікарі своїх дітей не вакцинують. І, ознайомившись із картами щеплень моїх дітей, пацієнти бачать, що я до кожної дитини ставлюся, як до своєї рідної, і хочу їй зробити так само добре, як власним дітям; що я зацікавлена ані в чому іншому, окрім їхнього здоров’я.

Матеріал підготовлено редакцією Національного порталу з імунізації